Церковно-науковий центр «Православна енциклопедія» — нині є однією із найавторитетніших російських церковно-наукових платформ, яка об‘єднує зусилля як богословів, так і світських вчених, які досліджують історію та особливості православ’я як релігійного напряму. У 2020 р. цей центр надрукував збірник документів «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1676-1686 гг. Исследования и документы».
Причина появи цього збірника чітко сформульована керівником відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату, митрополитом Волоколамським Іларіоном Алфєєвим у передмові до книги. Зокрема йдеться про те, що, на думку митрополита, до 2018 р. Константинопольський патріархат, «беззастережно визнавав повноту юрисдикції» Московського патріархату над Київською митрополією. І лише «у 2018 р. Константино- поль зробив спробу відкликати акт 1686 р. і поширити свою юрисдикцію на Україну. Саме тоді вперше прозвучали заяви Константинопольської патріархії і ї ї представників про те, що передача Київської митрополії Московському патріархатові ніби мала тимчасовий і умовний характер..».
Тобто цей збірник фактично є відповіддю (із затримкою у два роки) Московської патріархії на рішення Святого і Священного Синоду Константинопольської ПЦ від
11.10.2018 р., згідно якого було скасовано «зобов’язання Синодального листа 1686 р., виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя». Формат «відповіді» (спрямованості на відстоювання своєї позиції) суттєво позначився на якості супроводжуючих матеріалів та подачі самих документів. Йдеться про підміну понять, відсутність оригінальних текстів, маніпулятивну подачу текстів у сучасному перекладі та довільне скорочення джерел.
Підміна понять починається уже із самої назви збірника. Адже на момент приєднання Київської митрополії до Московської патріархії ні про яку «Русскую Православную Церковь» не могло йтися, бо такої ще не існувало у природі. Цю назву вона отримала лише у 1943 році. З початку XVІIІ ст. і до 1943 року ця Церква називала «Российская Православная Церковь». У XVIІ столітті (період, який аналізується у збірці) ця церква мала назву «Московська Православна Церква». Паралельною і рівноцінною назвою до неї був «Московський патріархат». Підміна давніх історичних назв інституцій, які існували в інших межах і якостях, на сучасні — маніпулятивна і антинаукова техніка. Намагання укладачів збірника до кументів маніпулювати думкою читачів підтверджується і тим, що автори вступних та заключних аналітичних статей не вживають назву «Руська Церква» (часто вживана у XVIІ ст. синонімічна назва для Київської православної митрополії), очевидно, щоб не плутати читача — бо тоді буде не зрозуміло хто з ким «воссоєдинявся». Крім того, всі назви, що стосуються давніх українських інституцій, або тих, що займалися українськими питаннями, не змінено. Наприклад, «Малороссия», «Малоросійський приказ» тощо.
На фоні цих маніпуляцій є також питання і до історичності назв і суті деяких документів, які цитуються у збірнику. Складається враження, що вони ще у царські часи проходили певну цензуру і мають давно внесені зміни. Наприклад, лише із початку XVIІІ ст., за наказом Петра Романова, Московське царство починає змінювати свою назву на Российське царство, згодом — імперію. Проте у збірнику уже під 1679 роком фігурують назви «русскіє посли» (документи No 23, 26, 27 та ін.). Тобто Московські царі делегували у 1679 р. «русскіх послів», що виглядає достатньо дивним.
До того ж, термін «воссоединение» (з’єднання знову, приєднання відторгнутого) використовується тут у контексті «приєднання відторгнутої Київської митрополії до Московської патріархії». Але, якщо об‘єктивно слідувати за історичним перебігом подій, це Московська митрополія (згодом — патріархія) самовільно виділилася із Київської митрополії. Про це самовідділення свідчить і той факт, що митрополити, які правили вже самостійною (із 1448 р.) Московською митрополією, носили титул «Київський і всієї Русі». І лише з 1461 р. вони іменуються «Московськими».
Враховуючи викладене, можемо зробити висновок, що укладачі вже у назві збірника свідомо спотворили суть подій, які відбувалися в останній чверті XVIІ ст. у Київській митрополії.
Маніпулятивний підхід продовжується і у тексті передмови митрополита Іларіона Алфєєва. Відкол від Київської митрополії і створення у 1448 р. самостійної Московської митрополії митрополит побіжно пояснює нібито підписанням Константинопольським патріархом документів Флорентійської унії. Хоча, як визнає митрополит, лише у 1458 р., тобто через 10 років після розколу московитами Київської митрополії і створення Московської митрополії, на Київську катедру був призначений «уніат» Григорій Болгарин. Тому виникає питання — Флорентійська унія була причиною чи приводом до самовідділення Московської митрополії?
Рейдерську за своєю суттю атаку Московської патріархії на Київську митрополію митрополит Іларіон Алфєєв пояснює тим, що це «возз’єднання Київської митрополії з Русской Церквою фактично врятувало від знищення українське православ’я». Йдеться про боротьбу православної та унійної Церков у другій половині XVIІ століття. Але історичні факти свідчать про зовсім інше. Саме після виходу Київською митрополією зі складу Константинопольського патріархату і входження її у юрисдикцію Московської патріархії (із неприйнятними для Українського православ’я умовами й традиціями), розпочався процес переходу західноукраїнських православних єпархій (Львівської, Луцької та ін.) в унію. Зокрема це стало поштовхом для Львівської архиєпископії, яка найбільш стійко протидіяла поширенню унійної ідеї після 1596 року. Проте у 1700 р. її клір значною більшістю прийняв це непросте рішення щодо переходу в унію.
До речі, багато хто із тогочасних кліриків Київської митрополії попереджав про такі можливі наслідки входження у юрисдикцію Москви. Наприклад, противники входження у Московський патріархат прямо заявляли, що ми повинні «оглядатися і на православних у Короні Польській і у князівстві Литовськім, які від римлян тим і захищаються, що віддавна прийняли святе хрещення від патріарха Царгородського і до нього, як ісконного отця свого належать. А як тільки ми від Царгородського до Московського патріарха відлучені будемо, то римляни під своєю владою православних від Царгородського патріарха відірвуть і до своїх уніатів нахилять. Скажуть, що з нас приклад беруть. Адже якщо митрополія Київська відреклася від свого ісконного патріарха Царгородського, і до Московського патріарха пішла у послушання, то чому ви не маєте також відступити і до наших духовних належати». Вся ж протидія унії з боку Москви (як церковної, так і світської) часто полягала у репресивних заходах проти ініціаторів зміни конфесії. Як це сталося, наприклад, із Луцьким владикою Діонісієм Жибоплинським, якого після прийняття унії «схопили, вивезли до Москви, де він і загинув мученицькою смертю».
Цинічно виглядають слова митрополита Іларіона Алфєєва і про те, що лише у 2018 році «Константинополь спробував відкликати акт 1686 року і поширити свою юрисдикцію на Україну». Алфєєв чомусь вважає, що лише у 2018 р. «вперше прозвучали заяви Константинопольської патріархії і її представників про те, що передача Київської митрополії Московському патріархату нібито мала тимчасовий і умовний характер». Зазначимо, що лише у ХХ ст. Константинопольський патріархат кілька разів робив однозначні заяви щодо невизнання меж Московської патріархії поза тими, які були на момент визнання Московської Церкви у 1589 році (Київська митрополія ніколи не входила у ці межі).
Окрім цих заяв, важливим аргументом до спростування твердження митрополита Іларіона Алфєєва є підстави надання у 1924 р. Томосу про автокефалію для Православної Церкви у Польщі. Адже Вселенська патріархія в обґрунтуванні до Томосу чітко зазначила, що «…ПЕРШЕ ВІДОКРЕМЛЕННЯ ВІД НАШОГО ПРЕСТОЛУ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ І ПРАВОСЛАВНИХ МИТРОПОЛІЙ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ, ЗАЛЕЖНИХ ВІД НЕЇ, А ТАКОЖ ПРИЛУЧЕННЯ ЇХ ДО СВЯТОЇ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ НАСТАЛО НЕ ЗА ПРИПИСАМИ КАНОНІЧНИХ ПРАВИЛ…».
Протидія Московської патріархії і навіть світської більшовицької влади отриманню православними у Польщі Томосу була шалена. Росіяни дуже чітко розуміли і передбачали наслідки такого акту. Тому після «визволення» Польщі у 1945 р., радянські світські та церковні діячі ініціювали «відмову» ПАПЦ від Константинопольського Томосу і у 1948 оголосила про надання власного (фактично не був наданий). Томос від Вселенського патріарха для Православної Церкви у Польщі чітко зазначав, що, окрім певних, обумовлених Константинопольським патріархатом умов, Київська митрополія завжди залишилася частиною («канонічною територією») Вселенського патріархату. Адже аргументація у документі була однозначною: православні єпархії у Польщі були частиною Київської митрополії, яка ніколи не належала Москві. Тому, на тлі появи незалежної держави, частині митрополії дарується автокефалія.
Можна ще багато уваги приділити несуразностям, які є у передмові та у аналітичних матеріалах: «Становлення і розвиток ідеї єдності митрополії всієї Русі в візантійську епоху» (ст. 7–32); «Київська митрополія, Московський патріархат і Константинопольський патріархат в 1676-1686 роках» (ст. 33–140). Проте обсяг статті дозволяє лише зупинитися на побіжній характеристиці зібраних у збірнику документів.
У аналізованому нами збірнику зібрано 246 джерел, які, на думку укладачів, найбільш повно відображають події 1676–1686 років. Джерела подані у перекладі на сучасну російську мову, часто без надання текстів оригінальних документів. У багатьох випадках такі оригінали не збереглися, що ставить під сумнів достовірність їх змісту. У 33 випадках із 246 (13%) документи подані у фрагментах. При цьому не обумовлений принцип, за яким відбиралися ці фрагменти. Це, відповідно, дає простір для тенденційного відображення суті документа, цитування тих його частин, які підтверджують концепцію укладачів і уникання цитування фактів, які цю концепцію заперечують.
Власне йдеться про сформовану ще у часи московського царя Петра Романова (1672–1721) ідею про нібито бажання кліру Київської митрополії перейти у юрисдикцію Московської церкви та погодження на такий акт з боку Константинопольської патріархії. Притому, на думку московських історіографів, таке погодження було повним і без жодних умов остаточним. Виклад цієї концепції та її «обґрунтування», до речі, займають майже чверть обсягу збірника і викладена як на початку книги (ст. 5–144), так і у завершальних коментарях (ст. 844–894).
Подані джерела можна об‘єднати у кілька груп, які відображають бажання укладачів переконати читачів у правильності своїх тез. А саме:
• група документів про гоніння на православних на теренах Речі Посполитої і «боротьбу» московської сторони за їх права;
• документи, які характеризують діяльність Гедеона Святополка-Четвертинського до і після його обрання Київським митрополитом;
• листи, грамоти та універсали польського короля Яна ІІІ Собеського;
• листування між руськими (українськими) кліриками та світськими особами із московськими очільниками (царями, чиновниками, дипломатами);
• листування московської сторони із Єрусалимським патріархом Досифеєм ІІ Нотарою (намагання московитів сформувати підтримку своїм намаганням захопити Київську митрополію), в т.ч. й документи, що підтверджують оплату московитами діяльності патріарха із лобіювання їх інтересів;
• листування московської сторони із Константинопольським патріархатом;
• документи, які прояснюють роль Московської патріархії та московських царів в організації вибрів Київського митрополита;
• документи, що засвідчують дипломатичні та адміністративні (із 1654 р. Москва контролювала лівобережну Україну) зусилля московської сторони (церковної і світської) щодо зміни юрисдикції Київської митрополії із константинопольської на московську;
• документи (понад 10% від загальної кількості), що засвідчують важливість для Московії отримання Київської митрополії — йдеться про нагородження московськими царями та патріархом всіх причетних до зміни юрисдикції Київської митрополії.
Особливий інтерес викликають документи No 210-219, в яких подані грамоти Константинопольського патріархату від травня-червня 1686 р., а також рішення Синоду Константинопольського патріархату, в яких Вселенська патріархія обумовлює причини і спосіб підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Зазначимо при тому, що зберігся лише один оригінал цих документів (No 210), а всі інші подаються у перекладах із перекладених ще у XVIІ ст. московитськими чиновниками копіях. А ці переклади завжди мали свої особливості.
Власне у грамоті патріарха Діонісія ІV жодним чином не вказується про передачу Київської митрополії назавжди. Тут обумовлені причини передачі: наявність частих воєн між Османською імперією і Московським царством, що було природною перешкодою для комунікації престолів в Константинополі і Києві; віддаленість митрополії від Церкви-Матері та неможливість оперативного поставляння митрополитів. Умовами цього тимчасового підпорядкування були: хіротонія Київського митрополита у Москві, за умови обрання його у своїй митрополії вільними голосами і за місцевим звичаєм; не втручання у справи місцевих українських єпархій; поминання на літургії першим Константинопольського патріарха. Крім того, українська сторона, особливо гетьман І. Самойлович, домагалися залишення за Київським митрополитом титулу екзарха Константинопольського патріарха («екзарха святійшого апостольського Константинопольського трону»), (див. документ No 158). Проте московські світські та церковні очільники навідріз відмовилися від ідеї збереження цього титулу.
Умови Вселенського патріарха достатньо чіткі. І ні для кого не є секретом, що Мо- сковський патріархат фактично одразу ж почав тотально їх порушувати. Йдеться про:
- втручання у справи митрополії і єпархій;
- зміни кордонів єпархій і навіть митрополії;
- усунення правлячих єпископів;
- призначення, замість обрання, митрополитів;
- не поминання Константинопольського патріарха;
- ліквідація титулу екзарха Константинопольського патріарха і навіть пониження титулу Київського митрополита до архиєпископа;
- ліквідація власного церковного суду Київської митрополії (московський Патріарший суд мав би бути лише апеляційною інстанцією) тощо.
Відтак потрібне пояснення того, чому Московська патріархія знехтувала умовами співпраці із Вселенською патріархією і як це сприяло «благу православ’я» (як про це писалося у листах московських царів і патріарха у Константинополь). Тому у збірнику після документів дається великий «Коментар до документів Константинопольського Патріархату від травня-червня 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію патріарха Московського». Причому коментуються лише кілька документів (210–219), і коментарі зводяться до спростування згаданих умов Константинопольського патріархату, на яких передавалася Київська митрополія в управління Московському патріархатові.
Мета коментарів достатньо зрозуміла, проте складна — доказати, що Константинопольський патріархат назавжди передав (неможливість повернення) Київську митрополію у склад Московського патріархату. Відтак московська духовна і світська влада мала/має право робити із цією митрополією все, що вважатиме за необхідне. І навіть питання поминання Константинопольського патріарха у коментарі обігрується так, що це поминання «мотивується аж ніяк не тим, що останній і далі буде зберігати Київ у своїй юрисдикції, але особливою роллю Константинопольської кафедри в православному світі загалом».
Для посилення своїх аргументів московські коментатори документів вводять ще одного міжнародного гравця. Додають аргументацію Єрусалимського патріарха Досифея у цих питаннях (документи No 203–206). Еволюція поглядів Досифея від повного заперечення ідеї перепідпорядкування Київської митрополії до можливості її входження у Московський патріархат пояснюється просто. Ця еволюція залежала від фінансування його особисто та його патріархії від московських царів і патріарха (документ No 194). Фактично Досифей виконував платні послуги із лобіювання інтересів Москви. Тому логіка аналізу ідей Досифея у коментарях до документів Константинопольського патріархату може бути лише одною відволікання уваги від головного питання (порушення умов Вселенського патріарха) та намагання показати непослідовність позиції Константинополя.
Крім того, з уваги московських коментарів повністю випускається той факт, що і тогочасні московські царі, і Московський патріарх давали гарантії новообраному Київському митрополитові, а в його особі — всій Київській митрополії, щодо збереження його прав і привілеїв, а також традицій митрополії. У збірнику це документи NoNo 144, 145, 177, 178, 183 та ін. Є також низка документів щодо боротьби українців за свої привілеї — документи No 133,134, 135, 136, 150, 151, 152, 157, 158 та ін. Подальші події засвідчили, що практично всі згадані у документах гарантії чи то царів, чи Московського патріарха, були порушені московською стороною. Київська митрополія практично одразу ж після зміни юрисдикції, перестала бути суб‘єктом міжцерковних відносин і перетворилася на пересічну Московську митрополію, а згодом і на архиєпископію.
Тому закономірним і цілком логічним з боку Священного Синоду Константинопольського патріархату було прийняття рішення від 11 жовтня 2018 р., яким Київська митрополія повернута Материнській Церкві (Константинопольському патріархатові): «4) Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя».
На сайті «Оrthodoxia.info» представниками патріархії було також опубліковано документи, що засвідчують неканонічність перебування Московської патріархії на теренах України.
Вселенський патріарх Варфоломій І також дав чітке й однозначне роз’яснення того, що ж відбулося у другій половині XVІІ ст. із Київською митрополією. Зокрема патріарх Варфоломій зауважив:
«ФАКТОМ Є ТЕ, ЩО НЕ ІСНУЄ ЯКОГОСЬ КАНОНІЧНОГО ТЕКСТУ, ТОБТО ЯКОГОСЬ ПАТРІАРШОГО ТОМОСУ АБО ЯКОГОСЬ ПАТРІАРШОГО І СИНОДАЛЬНОГО АКТУ, ЯКИМ КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ ПЕРЕДАВАЛАСЯ БИ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ. ДОКУМЕНТИ Є БІЛЬШ НІЖ ЗРОЗУМІЛИМИ, А ЛИСТИ ПАТРІАРХА ДІОНІСІЯ, НАДІСЛАНІ 1686 Р., НЕ МОЖУТЬ БУТИ ЗРОЗУМІЛІШИМИ. ВОНИ НЕ ЛИШЕ НЕ ПЕРЕДАЮТЬ КИЇВСЬКУ МИТРОПОЛІЮ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ, АЛЕ, БІЛЬШЕ ТОГО, ВИЗНАЧАЮТЬ ОСНОВНОЮ ПЕРЕДУМОВОЮ [ОПІКИ НАД КИЇВСЬКОЮ МИТРОПОЛІЄЮ], ЩО КОЖЕН КИЇВСЬКИЙ ПРЕДСТОЯТЕЛЬ ПРОДОВЖУЄ ЗГАДУВАТИ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА ЯК СВОГО КАНОНІЧНОГО ОЧІЛЬНИКА. ТОЙ, ХТО МАЄ БАЗОВІ ЕКЛЕЗІОЛОГІЧНІ (ЦЕРКОВНІ) І КАНОНІЧНІ ЗНАННЯ, ЗРОЗУМІЄ, ЩО КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ НЕ МОГЛА БУТИ ПЕРЕДАНА МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ, ЯКЩО КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ МАВ І НАДАЛІ ЗГАДУВАТИ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА.
НА ЖАЛЬ, МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ В ОДНОСТОРОННЬОМУ ПОРЯДКУ ПОРУШИВ ЦЮ УГОДУ. ВІН ЗМУСИВ ПРИПИНИТИ ЗГАДУВАННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА, БО ЗНАВ, ЩО ЦЕ Є ВИДИМИМ ЗНАКОМ КАНОНІЧНОЇ ЮРИСДИКЦІЙНОЇ НАЛЕЖНОСТІ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ. ТАКОЖ ВІДОМО, ЩО ПЕРЕД ПОЯВОЮ ЛИСТІВ ПАТРІАРХА ДІОНІСІЯ НАШІ РОСІЙСЬКІ БРАТИ НАМАГАЛИСЯ ХІРОТОНІЗУВАТИ КИЇВСЬКИХ МИТРОПОЛИТІВ, АЛЕ КОЖНОГО РАЗУ ВОНИ НАРАЖА- ЛИСЯ НА [НЕГАТИВНУ] РЕАКЦІЮ ДУХОВЕНСТВА І НАРОДУ УКРАЇНИ, ЯКИЙ НІ ЗА ЩО НЕ ХОТІВ ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ МОСКВІ. БІЛЬШЕ ТОГО, ПАТРІАРХ МОСКОВСЬКИЙ НИКОН (1652–1658) АНТИКАНОНІЧНО ПРИСВОЇВ СОБІ ТИТУЛ ПАТРІАРХА ВЕЛИКОЇ І МАЛОЇ І БІЛОЇ РУСІ, ЩО Є ДОКАЗОМ ЕКСПАНСІОНІСТСЬКОГО ДУХУ, ЯКИМ ВІН БУВ ОДЕРЖИМИЙ.
ПРОТЕ, ДОКУМЕНТИ 1686 Р. НЕ Є ПЕРШИМИ КАНОНІЧНИМИ ТЕКСТАМИ, КОТРІ ОПРИЛЮДНИВ ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ. ЯКЩО ВИ ПОДИВИТЕСЯ НА ТОМОС, ЯКИМ 1924 Р. БУЛА НАДАНА АВТОКЕФАЛІЯ ПОЛЬСЬКІЙ ЦЕРКВІ, ВИ ЗНАЙДЕТЕ У НЬОМУ ТОЙ САМИЙ ПОГЛЯД НА СИТУАЦІЮ З КИЇВСЬКОЮ МИТРОПОЛІЄЮ. У ТОМОСІ ПОЛЬСЬКОЇ ЦЕРКВИ ЧІТКО НАПИСАНО, ЩО ПЕРЕДАЧА КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ТА ЇЇ ЗЛИТТЯ З МОСКОВСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ БУЛО ЗДІЙСНЕНЕ ВСУПЕРЕЧ КАНОНІЧНИМ ПОЛОЖЕННЯМ. ЦЕ ГОВОРИТЬ ПРО ТЕ, ЩО ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ І ЧЕРЕЗ 238 РОКІВ НЕ ПЕРЕСТАВАВ ВКАЗУВАТИ НА ЦЕ НЕКАНОНІЧНЕ ЗАХОПЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ МОСКОВСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ.
ЗВИЧАЙНО, ЦЯ СИТУАЦІЯ ТРИВАЛА ПОНАД 300 РОКІВ, АЛЕ ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО КАНОНІЧНІСТЬ ВІДНОВИЛАСЯ. НЕ ІСНУЄ ТАКОГО КАНОНУ, ЯКИЙ БИ ГОВОРИВ НАМ, ЩО ГРІХ АБО НЕКАНОНІЧНІСТЬ З ПЛИНОМ ЧАСУ ЗЦІЛЮЮТЬСЯ І ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ НА КАНОНІЧНІСТЬ. НАСКІЛЬКИ НАМ ВІДОМО, «ТЕ, ЩО ВІД ПОЧАТКУ НЕ БУЛО ДІЙСНИМ, НЕ МОЖЕ БУТИ УТВЕРДЖЕНО ПЛИНОМ ЧАСУ».
«МИ ПОСТУПИЛИСЯ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХУ ДОЗВОЛОМ НА ХІРОТОНІЮ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА, АЛЕ І ТО З КОНКРЕТНИМИ ВИМОГАМИ, ЯКИХ РОСІЙСЬКА СТОРОНА НЕ ДОТРИМУВАЛАСЯ. ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ НІКОЛИ В СВОЇЙ ІСТОРІЇ НЕ ЗДІЙСНЮВАВ ВТРУЧАНЬ ЗА МЕЖІ СВОЄЇ ЮРИСДИКЦІЇ. У НАС НЕМАЄ ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ПРАГНЕНЬ. Я РЕКОМЕНДУЮ ВАМ ВИВЧИТИ ІСТОРІЮ ЦЕРКВИ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД ЧЕТВЕРТОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ І ДАЛІ. ВИ ПЕРЕКОНАЄТЕСЯ, ЩО ЦЕРКВА КОНСТАНТИНОПОЛЯ ПОСТІЙНО ЗМЕНШУЄТЬСЯ І ЗВУЖУЄТЬСЯ. У ТОЙ ЖЕ ЧАС, ПРОЧИТАЙТЕ РІШЕННЯ СОБОРУ, ЯКИЙ ЗІБРАВСЯ У ХРАМІ БОГОРОДИЦІ УТІШЕТИЛЬНИЦІ, В КОНСТАНТИНОПОЛІ 1593 РОКУ. ЦЕЙ СОБОР ВИЗНАЧИВ КОРДОНИ ТОДІШНЬОГО НОВОСТВОРЕНОГО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ. ДОСЛІДІТЬ, ЧИ ТІ КОРДОНИ, ЯКІ ВИЗНАЧИЛИ СВЯТІ ОТЦІ, ІДЕНТИЧНІ СУЧАСНИМ КОРДОНАМ СЕСТРИНСЬКОЇ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ОТЖЕ, ТУТ ВИНИКАЄ ПИТАННЯ: ЧИ МОЖЕ БУДЬ-ЯКА ЦЕРКВА САМОВІЛЬНО РОЗШИРЮВАТИ СВОЇ КОРДОНИ ТА ЩЕ Й ЗА РАХУНОК ТЕРИТОРІЙ ІНШОЇ ЦЕРКВИ?».
Висновки
На жаль, досліджуючи історію Київської митрополії в один із найскладніших її періодів (остання четверть XVIІ ст.), укладачі аналізованої збірки стали на шлях підміни понять, маніпуляцій та тенденційного підбору джерел. Зокрема практично не висвітлена боротьба кліру Київської митрополії проти входження у Московську патріархію — цьому присвячено лише два документи (No 134, 140), застереження київського духовенства щодо неприйнятності для них порядків, які існують у сусідній Білгородській єпархії, та донос митрополита Білгородського Авраамія патріарху Московському Іоакиму щодо протестних настроїв у Київській митрополії. Про рівень протестних налаштувань українського духовенства свідчить навіть той факт, що і через 32 роки (1654–1686) адміністративного підпорядкування України Московському царству, незважаючи на тотальний адміністративний тиск і відверте втручання у церковні справи, Москві слід було докладати надзвичайних зусиль, в тому числі йти на відвертий обман (гарантувати давні права і привілеї, які й не збиралася виконувати), щоб отримати Київську митрополію.
Згідно грамот Константинопольського патріархату, які надруковані у збірнику, Вселенська патріархія надала чіткі критерії своєї співпраці із Московською патріархією у справі окормлення Київської митрополії:
- Київська митрополія формально залишається у складі Константинопольського патріархату. В якості основної ознаки використовується поминання в літургії Константинопольського патріарха на першому місці, перед патріархом Московським. За церковними канонами, першим поминається глава Церкви.
- Московський патріарх має владу над митрополитом Київським лише в межах тих повноважень, які делеговані йому Константинопольським патріархом.
Відтак, погоджуючись із грамотами Вселенської патріархії, Московська патріархія брала на себе наступні зобов’язання: не втручатися в вибір митрополита і лише висвячувати його; не втручатися у справи митрополії (крім як за допомогою апеляції церковного суду митрополії); в кожній літургії на території Київської митрополії як главу Церкви поминати Вселенського патріарха.
Перевірити, чи виконує Московський патріархат взяті на себе зобов’язання, не складно і зараз. Навіть якщо не читати історію Київської митрополії після 1686 р., біографії усіх причетних до зміни юрисдикції дійових осіб та призначених із Москви митрополитів, достатньо просто прийти на літургію у будь-який храм Московської патріархії, що діють на території Київської митрополії. А там достатньо послухати — кого поминають священики як главу церкви, за кого моляться. Відповідь очевидна, і вона лише підтверджує правоту Константинопольського патріархату і правильність його дій у 2018 році.
Джерела:
[1] Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1676–1686 гг. Исследования и документы. Москва: Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2020. 912 с.
[2] Воссоединение Киевской митрополии. Предисловие. С. 5.
[3] Комюніке Святого і Священного Синоду Константинопольської ПЦ від 11.10.2018 р. // Саган О. Н. Православна Церква України: конституювання та перспективи розвитку. К., 2019. С. 85–86.
[4] Воссоединение Киевской митрополии. Предисловие. С. 5.
[5] Історія релігії в Україні. Католицизм в Україні /За ред. П. Яроцького. Т.ІV. К., 2001.
6] Див.: Документ No 140. 1685 г., не позднее августа 8. Грамота митрополита Белгородского Авраамия патриарху Московскому Иоакиму с приложением копий статей с протестом киевского ду- ховенства против перехода Киевской митрополии под власть патриарха Московского // Воссоединение Киевской митрополии. С. 478.
[7] Див.: Професор Ігор Скочиляс: «Львівська унія 1700 року стала добровільним вибором духовенства і мирян Львівської архиєпархії» // https://Синод Єпископів УГКЦ/synod.ugcc.ua/data/profesor-igor-skochylyas-lvivska-uniya-1700-roku-stala-dobrovilnym-vyborom-duhovenstva-i- myryan-lvivskoy-arhyparhiy-3492/
[8] Воссоединение Киевской митрополии. Предисловие. С. 5.
[9] Йдеться про лист Вселенського патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ (1991 р.) та заяву, зроблену у Києві офіційним представником Вселенського патріарха Варфоломія І, архиєпископом Всеволодом Майданським (2005 р.).
[10] Дет. див.: Мулик-Луцик Ю. Включення Української Православної Церкви в Московський Патріархат // Релігія в історії і духовності українців. Вибрані праці Юрія Мулика-Луцика / Упорядник і наук. ред. проф. А. Колодний. К.: УАР, 2019. С. 121–145.
[11] Що це не так, див.: Документ No 134. 1685 г., июля 22. Письмо гетмана Ивана Самойловича севскому воеводе Л. Р. Неплюеву с сообщением о пересылке статей, в которых часть духовенства Киевской митрополии выражала опасения относительно введения у себя порядков Белгородской митрополии в случае признания верховной власти патриарха Московского. // Воссоединение Киевской митрополии.С. 460–461; Документ No 140. 1685 г., не позднее августа 8. Грамота митрополита Белгородского Авраамия патриарху Московскому Иоакиму с приложением копий статей с протестом киевского духовенства против перехода Киевской митрополии под власть патриарха Московского // Воссоединение Киевской митрополии. С. 476–482 та ін.
[12] Див.: Звонська Л. Грамоти Діонісія, патріарха Константинопольського, та Досифея, патріарха Єрусалимського, про передачу Київської митрополії Московському патріархату: грецький текст та зіставний аналіз староросійського і українського перекладу // Юрисдикційний статус Київської православної митрополії у 1686 році: богослівія, канонічне право та культурно-історичний контексті / За загальною редакцією проф. О. Сагана К., 2019. С. 10–47. (Lesia Zavonska. Certificates of Dionysius, Patriarch of Constantinople, and Dositheus, Patriarch of Jerusalem, about the transfer of the Kyiv Metropolitanate to the Moscow Patriarchate: Greek text and comparative analysis of the Old Russian and Ukrainian translations.)
[13] No 210. 1686 г., май. Грамота патриарха Константинопольского Дионисия IV царям Ивану V и Петру I Алексеевичам, а также царевне Софье Алексеевне о передаче Киевской митрополии под власть патриарха Московского // Воссоединение Киевской митрополии. С. 695–704.
[14] Там само. С. 700, 703.
[15] Воссоединение Киевской митрополии.
С. 875–876.
[16] Документ No 158. 1685 г., октября 30. Протокол переговоров гетманских посланцев К. И. Голуба и В. Л. Кочубея, а также владыки Гедеона Святополк-Четвертинского, избранного митрополитом Киевским, с боярином князем В. В. Голицыным по вопросу о сохранении прав и привилегий Киевской митрополии, в том числе о статусе митрополита как экзарха патриарха Константинопольского // Воссоединение Киевской митрополии. С. 529–532.
[17] Комментарий к документам Константинопольского Патриархата от мая-июня 1686 г. о передаче Киевской митрополии в юрисдикцию Патриарха Московского. // Воссоединение Киевской митрополии. С. 844–894.
[18] Воссоединение Киевской митрополии. С. 874.
[19] No 194. 1685, ноября 15. Царский указ о выдаче жалованья патриарху Иерусалимскому Досифею II Нотаре // Воссоединение Киевской митрополии. С. 622–623.
[20] Комюніке Святого і Священного Синоду Константинопольської ПЦ від 11.10.2018 р. // Саган О. Н. Православна Церква України: конституювання та перспективи розвитку. К., 2019. С. 85–86.
[21] Див.: http://orthodoxia.info/news/ wp-content/uploads/2018/09/final- oukraniko-1.pdf Український переклад див.: https://www.kpba.edu.ua/publikatsii/ all-news/news/2638-jk.html У вступі до цих документів зазначено: «Вселенський Патріархат вважає доречним нагадати всю історичну і канонічну правду про взаємини Константинопольської Церкви з Церквою України, про що свідчать збережені офіційні документи, які, на жаль, або ігноруються, або свідомо приховуються зі зрозумілих міркувань» … «На цьому дослідженні базується вся аргументація Вселенського Патріархату, за допомогою якої спростовуються всі звинувачення Москви проти Константинополя про «вторгнення» в її канонічні єпархії. За допомогою цього дослідження, особливо з оригінальною листування, яке оприлюднюється уперше, Вселенський Патріархат підтверджує його канонічну і правову юрисдикцію в Україні та водночас доводить, що Московський Патріархат порушив правила Патріаршого і Синодального Акта 1686 р. Вселенського Патріархату, порушення яких Вселенський Патріархат через важкі умови, за яких діяв, змушений був терпіти та мовчати, але ніколи не забував і не пробачав».
[22] Див.: «Я — не «східний папа». Інтерв’ю із Константинопольським патріархом Варфоломієм // РІСУ.— 28.02.2019 / https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/ society_digest/74893 Переклад з: «Нисам «источни папа» / Политика. — 21.02.2019 / http://www.politika.rs/articles/ details/423274
[23] Там само.
24] Детальніше про цю проблему можна прочитати у збірці доповідей учасників міжнародної експертної конференції «Юрисдикційний статус Київської православної митрополії у 1686 році: богослівія, канонічне право та культурно-історичний контексті» (за редакцією проф. О. Сагана. К., 2019. 127 с.).
[25] Yevhen Nikolskyi, Oleksandr Sahan. Annexation of the Kyiv Metropolitanate by the Moscow Patriarchate in 1686: subjective preconditions and consequences // Jurisdictional Status of the Kyiv Orthodox Metropolitanate in 1686: Theology, Canon Law and the Cultural and Historical Context. К., 2019. S. 105–113.
Автори: