БОГАЧЕ́ВСЬКА ІРИНА ВІКТОРІВНА — філософ, релігієзнавець. Доктор філософських наук, професор, автор більш, ніж 120 наукових на науково-методичних праць, 5 монографій, засновниця наукової школи з лінгвістичного релігієзнавства.
Символ з точки зору науки про знакові системи семіотики — це певний знак, який позначає явище, поняття чи дію. У цьому сенсі все наше життя пронизане знаками та символами. Ми постійно перебуваємо в середовищі символів, які мають різне значення в різних контекстах і можуть по-різному тлумачитися залежно від того, хто їх пояснює. Саме символи формують семіосферу культури. В контексті когнітивістики можна стверджувати, що наше мислення, особливо коли йдеться про складні речи, відбувається саме за посередництва символів, які в стислій формі акумулюють складні, багатозначні смислові конструкції. Людина має «розгорнути» зміст символа, розуміє й інтерпретує його сенс, спираючись на власний інтелектуальний багаж, життєвий досвід, в контексті культури, до якої належить, і часу, коли живе. Кажучи інакше, символ — це те, що означає набагато більше, ніж слово, яке його позначає.
Серед безмежного розмаїття символів нашого світу релігійні символи вирізняються особливою глибиною та складністю — вони пронизані сенсами, що торкаються самого серця людського буття. Релігійні символи є священними (сакральнмим). Вони фіксують, передають і зберігають прояви надприродного (трансцендентного) у житті людини. Того, що не можна описати словами буденної (профанної) людської мови. Питання про природу символів хвилює людство упродовж століть і проходить крізь культури всіх народів. Роль символу в релігії — це глибоке богословське питання. Згадуючи історію, можна навести гарний приклад, коли під час Вселенських соборів богослови сперечалися про природу Христа. Тоді Святитель Василій Великий сказав важливі слова: «Ратую за слово «єдиносущний» як за найменш непридатне слово». Він мав на увазі, що слово «єдиносущний» (грецькою ὁμοούσιος) є найменш недоречним для того, щоб описати єдність Бога Отця і Сина в Трійці. Інакше кажучи він визнавав, що передати божественне звичайною мовою надзвичайно важко. Сакральні змісти профанною мовою не схоплюються. Адже трансцендентне — це те, що принципово неможливо визначити чи описати, але водночас воно повинно бути якимось чином зафіксоване й усвідомлене. Євреї також мають влучний вислів: «Святий Дух живев проміжках між слсловами Тори». Саме тому, що трансцендентне не можна зафіксувати безпосередньо, і виникла потреба в релігійній символіці — щоб передавати, зберігати та знову проявляти присутність надприродного у світі. Релігійні символи допомагають людині увійти в простір священного і відкрити для себе найважливіші сенси буття.
Саме це і є завданням справжнього релігійного символу — у найглибшому його значенні. Але в наш час з’явилось багато симулякрів — знаків, які втратили своє початкове значення або були десакралізовані, позбавлені священності, зміст яких було спотворено.
З одного боку, символ має величезне змістовне наповнення, з іншого — чим простіший символ, тим більше змісту він може нести. Наприклад, якщо сказати слово «хрест» християнину, у нього відразу виникає багато образів: хрест, на якому був розп’ятий Ісус Христос, хрестик на шиї як знак належності до певної конфесії, хрест як символ страждань і жертви тощо.
Протлежний приклад в контексті нещодавнього обрання нового Папи Римського. Увага людей була прикута до кольору диму над ватиканською капелою. Цей дим — теж символ, і його значення розуміють лише ті, хто знає контекст події. Символіка чорного або білого диму над кришою Ватикану складніша за символ хреста, бо для його розуміння потрібне знання конкретної церемонії, але зміст поняття «хрест» неспіврозмірно глибший.
Більше того, можна стверджувати, що будь-яке релігійне поняття є символом — у цьому полягає особливість релігійної символіки. Тут доречно згадати слова соціолога Роберта Белла, який вивчав сучасні форми релігійності: «Релігійні символи передають нам значення, навіть коли ми не питаємо, допомагають чути, коли ми не слухаємо, допомагають бачити, коли ми не дивимось». Саме ця здатність релігійних символів передавати зміст і викликати почуття на дуже високому рівні — поза межами повсякденного досвіду — робить їх важливими як у житті окремої людини, так і в суспільному житті.
Інакше кажучи, будь-яка людська діяльність, або дискурсивна практика, яка звертається до релігійних символів поза межами релігії, прагне надати собі сакрального статусу. Це робиться для того, щоб підвищити її значущість зробити її такою, що не можна критикувати, або піддавати сумніву. Важко сперечатися з тим, що кожна влада прагне до сакралізації, кожна ідеологія хоче спиратися на абсолютні істини, щоб утримати свій авторитет. Головна мета використання релігійного символу у нерелігійній сфері — це її легітимізація. Звернення до символу і символіки допомагає створити враження законності, стабільності й поваги до традицій будь якого наративу. Однак це часто стає підґрунтям для маніпуляцій людською свідомістю.
Релігійна символіка дуже стійка — її формування може тривати тисячоліттями. Тому кожен справжній релігійний символ завжди звертає нас до глибокого досвіду поколінь — життєвого, духовного, інтелектуального. В залежності від життєвого шляху, рівня освіти, світогляду кожна людина розуміє ці символи по-своєму. Але релігійні символи втрачають своє значення, коли люди перестають розуміти або правильно тлумачити їх. Сучасній людині важко сприймати символіку, яка була зрозумілою і значущою для людей Середньовіччя. Адже ми живемо в зовсім іншому, секулярному світі, де втрачено зв’язок із традицією, бракує відповідної освіти та духовного досвіду. Крім того, зі зміною релігійної традиції змінюється і сприйняття символів. Наприклад, сьогодні образ Христа вже не такий сильний, як колись. Натомість з’являється більша увага до образу Агнця. Раніше ж Христос часто зображався як риба або виноградне гроно. Люди, навіть якщо вони належать до певної релігійної традиції, зараз вже не помічають цих символів, бо для їхнього розуміння потрібне осмислення, духовний пошук, зустріч із чимось вищим — трансцендентним.
Але, незважаючи на «витривалість» релігійної символіки, в контексті релігійного символізму маємо згадати явище десакралізації. Це процес втрати священного змісту релігійних символів. Однією з вагомих його причин є безглузде і неусвідомлене використання символів. Інша причина — свідома профанація, тобто навмисне використання священних символів для маніпуляцій свідомістю людей, зокрема пропаганди. Наприклад, релігійні символи можуть використовувати для просування політичних, владних або навіть тоталітарних ідей, щоб надати їм видимість законності, важливості чи навіть святості.
Мабуть найчастіша причина десакралізації символів — це звичайне людське невігластво. Коли люди не знають або не розуміють сенсу символів, вони поступово втрачають зв’язок із культурою та духовною традицією. Особливо це пов’язано із занепадом релігійного виховання в родині. Міжнародне право наголошує, що саме батьки мають право приймати рішення щодо релігійного виховання своєї дитини. Не держава, не друзі, а саме батьки передають дитині змалечку віру й релігійні уявлення. Це є важливою умовою збереження, зокрема, національної духовної культури та розуміння символів в контексті релігійної традиції.
Символи втрачають свою святість, коли їх занадто часто вживають без змісту. Це добре ілюструє третя заповідь Мойсея: «Не вживай імені Господа Бога твого намарно». Її суть у тому, що ім’я Бога має вимовлятись тільки в молитві або глибоких роздумах, а не в повсякденному мовленні. Так само й з символами — коли їх починають вживати у побутових або мирських цілях, вони «стираються», втрачають свій духовний сенс. Проте символи не зникають остаточно. Вони змінюються з часом: одні втрачають актуальність, інші — навпаки, знову стають важливими. Особливо в складні періоди життя людства на перший план виходять глибинні, архетипні символи, про які писав Карл Юнг. Але кожен раз це — унікальна зустріч людини з трансцендентним.
Хочу також звернути вашу увагу на ситуацію, коли люди беруть участь у релігійних святах та звертаються до символів не тому, що щиро вірять або відчувають святість події, а тому що так прийнято в суспільстві, коли нерелігійна людина здіснює певні традиційні ритуали лише тому, що так робить більшість. Це спосіб відчути себе частиною спільноти, зберегти зв’язок із родинною або національною традицією. “Моя бабуся так робила, і я також буду”. Це не є чимось поганим, але для такої людини релігійне свято вже не має сакрального значення — воно перетворюється на традиційний звичай.
Щоб більш детально розібратись у природі символу, пропоную розглянути його звʼязки в загальнокультурному дискурсі. По-перше, символ є атрибутом міфологічного мислення, складовою міфу. Карл Густав Юнг вважав, що саме символ є причиною виникнення міфу, адже міф у своїй основі просякнутий символами.
По-друге, символ — це атрибут релігії. Він є складовою обряду, ритуалу, сакральної дії. Через релігійні символи людина встановлює зв’язок із трансцендентним — тим, що виходить за межі звичного профанного досвіду.
По третє — символ як знак є частиною сучасної культури. Він присутній у культурній спадщині, побуті, поведінці, тобто в повсякденному житті. Люди постійно використовують символи, часто навіть не замислюючись про їхній глибокий зміст, бо вони виросли серед них.
В реаліях сучасності, де розвиваються інформаційні технології та штучний інтелект, можна сказати, що символ — не лише знаковий, а вже віртуальний елемент нашого життя. І в цьому контексті він вже трансцендує не від Абсолюта до людей, а в зворотньому напрямку, віртуалізується як складова ноосфери, “оболонки розуму”, яка охоплює всю нашу планету. Адже трансцендентне сьогодні існує одночасно і в серці і в голові людини. Саме така природа символу — його “рафінована духовність” і водночас “повсякденна розмитість” у семіотичному просторі культури — робить його всюдисущим. Він присутній і в глибоких релігійних сенсах, і в буденності інформаційного суспільства.
Культурні особливості прямо впливають на вигляд і зміст символів, оскільки певна нація часто лежить в основі формування того чи іншого релігійного вірування. Священне є у кожному народі, однак форми його вираження — різні. Наприклад, у східних культурах часто зустрічаються символи чоловічого й жіночого початку, адже їх поєднання вбачають виявом гармонії Всесвіту. У храмах Кхаджурахо чи Конарак ця тема подана відкрито, але для християнства таке зображення є непристойним, бо в біблійній традиції оголене тіло і неприхована сексуальність асоціюється з гріхом. У Стародавній Греції тіло людини шанували як вмістилище душі. Антична скульптура дозволяє зрозуміти, наскільки глибоко в Стародавній Греції цінували й возвеличували людське тіло. Натомість в юдаїзмі зображення оголеного тіла є недопустимим. Це все — етнокультурні традиції, які формують національну та релігійну символіку.
Кожен народ по-своєму інтерпретує загальні символи світових релігій. Це добре видно в перекладах сакральних текстів. Наприклад, як пояснити хліб, яким Ісус годував людей, індіанцю з Південної Америки, який ніколи не їв пшеничного хліба? Для нього “хліб” перекладають як “тортилья” — знайомий йому кукурудзяний коржик. Це ще раз підтверджує, наскільки важливим є національний контекст для місіонерів, які пояснюють релігію новим народам. Вони фактично займаються переосмисленням символів, щоб зробити їх зрозумілими на локальному рівні. Оскільки людина спочатку сприймає символ як образ, а вже потім наповнює його змістом. Мова — найпростіша знакова система, релігія — найскладніша. І мова, і релігія охоплюють усе людське життя, допомагаючи людині самоідентифікуватися. Без носія символа не існує, а цей носій завжди має національні риси. Водночас, існування символів втратило б сенс, якби вони не мали загальнолюдського змісту. Саме поєднання універсального змісту з національно забарвленою формою і робить релігійні символи зрозумілими та значущими для всіх людей в світі.
Мова і релігія — це основа, через яку людина пізнає себе і визначає свою національну приналежність. Звісно, людина може самостійно вивчити мову чи прийти до віри, але цей шлях складніший і не такий природний. Природним є отримання мови та релігії у родині, але сьогодні така традиція передавання релігії зникає. Через це і відбувається десакралізація релігійних символів, які раніше були етнокультурної самоідентифікації.
Сучасні спроби повернути інтерес до певних релігійних традицій іноді виглядають штучно і незграбно, більше схожі на невдалі історичні реконструкції. Згадаємо, зкрема, спроби відродити українське язичництво. Треба розуміти: є речі, які вже не можна відновити так, як було раніше. Саме тому ми повинні з повагою ставитися до наших релігійних символів, традицій та ритуалів — не як до залишків минулого, а як до живих носіїв глибоких смислів, які формували духовність, мораль і культуру поколінь. Релігійні символи — це не лише елементи віри, а й глибинні смисли, які формують культуру, світогляд і ідентичність сучасної людини так само, як століття до нас. Їхнє збереження та осмислення — важливе завдання сучасної людини, яка прагне не загубити зв’язок з духовною спадщиною людства.
Журнал «Культура и Религия», Богачевська І.В., “СИМВОЛ – МІСТ МІЖ ЗЕМНИМ І ТРАНСЦЕНДЕНТНИМ,” Выпуск №8, 2025, стр. 26–31